АВСТРІЙСЬКИЙ КЛАСИК ФРАНЦ ҐРІЛЬПАРЦЕР У ТИПОЛОГІЧНИХ ВИМІРАХ

Кожен митець, незалежно від того, в якому жанрі він працює, все ж залишається дитиною свого часу, свого краю і свого народу. Його творчість завжди є обумовлена його довкіллям, оточенням, суспільною атмосферою. І тим самим творчість віддзеркалює дійсність його доби. Це твердження стосується малярів-графіків, скульпторів та композиторів. Але, мабуть, найбільше -– майстрів слова: поетів, письменників, драматургів. Недарма твердив колись Ґете: “Хто хоче збагнути поета, мусить відвідати країну поета”. “Noten und Abhandlungen. Zu besserem Verstдndnis des West-Цstlichen Divans” Johann Wolfgang von Goethe. Werke. Hamburger Ausgabe in 14 Bдnden, Mьnchen: Deutscher Taschenbuch Verlag, 1998, II, 126. Крім цього Ґете додав – “насправді поета ніхто не збагне, крім того, хто збагнув його час”. Schriften zur Literatur. Von Knebels Ьbersetzung des Lucrez. Johann Wolfgang von Gorthe. Werke. Hamburger Ausgabe in 14 Bдnden, Mьnchen: Deutscher Taschenbuch Verlag, 1998, XII, 306. Але водночас слід пам’ятати іще одну цитату, яка поширює і поглиблює зміст сказаного вище, а саме: “Поет творить свій світ вільно, згідно з власною ідеєю, і тому він може цей світ явити досконало і завершено”. Див. лист Гете до Г.Лудена (H.Luden) від 19.08.1806.

Франц Ґрільпарцер народився (15.1.1791) і помер (21.1.1872) у Відні; його життя та творчість тісно пов’язані із цією давньою столицею Ґабсбургської монархії. Головна частина його творчого доробку вкладається в рамки так званої “бідермаєр-епохи” австрійсьої літератури, яка обумовлена політичною дійсністю часів Меттерніха, розпочалася, як свого роду міщанська реакція на добу ідеалізму, себто на класичну й романтичну літературу попередніх десятиліть. В українській літературі аналогічної доби не було, як це підкреслив Дмитро Чижевський у своєму короткому екскурсі під заголовком “Бідермаєр” та “натуральна школа” на Україні”. Проте, Чижевський подає дуже вдалу оцінку, або опис “бідермаєра”, уривок з якого доречно тут зацитувати: “Головні ідеологічні мотиви романтики в літературному бідермаєрі слабшають та зникають. Замість індивідуалізму та революційного пориву маємо тут повагу до “надіндивідуального порядку” в державі, релігії, звичаях, ухил до традиції; замість живої спраги, яку може задовольнити лише весь світ, – спокійне збирання, колекціонування. Замість різкості, поривчастості, романтики, – м’якість, спокій; замість стремління до крайнього, навіть поза межі нормального та дозволеного, – пошану, покору, смирення, як основні чесноти людини; мова стає спокійнішою, правильнішою, поміркованішою, статичнішою. Крім цих основних рис, дослідники називали й інші – до того такі, що стоять в певному протиріччі одні з одними: ідилічний характер та “розірваність”, песимізм, сум та прагнення спокійної, м’якої краси”. Чижевський Дмитро. Історія Української Літератури. Від початків до доби реалізму. Українська Вільна Академія Наук у США, Нью-Йорк, 1956. – С. .

До цього визначення Чижевського слід додати, що письменники цієї доби (принаймні, багато хто з них) намагалися створити певний синтез давніх ідеалів минулого та нових ідей сучасності, себто – синтез класично-романтичної епохи із добою реалізму. Вони прагнули втримати при житті зблідлі ідеали минулого християнської Європи та пристосувати їх до нової політичної і соціальної дійсності. Але невгасимі та непоборні конфлікти вартостей сильно відобразились на літературній творчості того часу, як і депресивна політична ситуація в Австрії під керівництвом вже згаданого вище Меттерніха. Цей дух часу створив, можна твердити, певний комплекс меншовартості у письменниках епохи “бідермаєр” – вони гостро відчували епігонство невдалого наслідування геніїв минулого, включно із Ґете, якого Ґрільпарцер пізнав особисто у Ваймарі 1823 року, Шіллера та великих поетів-романтиків. Творчість цієї ґенерації велетнів викликала у їхній психіці почуття безсилля, безпорадності та неможливості уповні осягнути естетичних цінностей минулого. Це почуття меншовартості спрямувало русло творчості поетів цього часу до зосередження на менших, інколи майже дріб’язкових речах. Час титанів минув, і з ним минуло захоплення широкими та потрясаючими темами та мотивами, як і захоплення великими постатями, могутніми індивідуумами. Зародилося почуття відчуження, відречення, а то й відчаю, спричинене і підсилене хиткою й нестабільною політичною ситуацією в монархії та воєнними заворушеннями в Європі. Все це знайшло віддзеркалення у житті та творчості Франца Ґрільпарцера і численних його сучасників. Визначний віденьський драматург Фердінанд Раймунд (1790-1836) покінчив життя самогубством; так само закінчив свої дні близький друг Ґрільпарцера письменник Адальберт Штіфтер (1805-1868), оповідання та романи якого насичені мотивами “маленьких людей” і “маленьких подій”, а поет Ніколаус Ленау (1802-1850), у творчості якого також присутні українські мотиви, закінчив свої дні у психіатричній лікарні. Його смерть Ґрільпарцер оплакує в поемі під заголовком “Епітафія” (“Nachruf”; 1850 р.), з якої наводимо тут першу строфу:

Так ти й минув, бідний чоловіче.

І зблід ти самотньо в психіатрії,

Врешті перейшовши у той час,

Який тобі так пасував на твоєму життєвому шляху.

Переглядаючи біографії письменників цієї епохи, можна твердити, що їм випадали дуже нещасливі долі. Ґрільпарцер, хоч він і не покінчив життя самогубством, все ж теж не є винятком. Вже у юності він став свідком бурхливих революційних часів, перемог, трагедій і розчарувань, включно із самогубством рідної матері (1819). Батько Франца був адвокатом та ентузіастом ліберальних ідей Йосифа; мати походила з музичної родини, була нервовою та неспокійною жінкою. Вчився молодий Франц удома, а пізніше – в ґімназії, після закінчення якої він записався на курс права та філософії, хоча завжди мав нахил до літератури. Вже учнем ґімназії він почав писати драми, переважно під впливом Шіллера. Як студент-патіот, він брав участь в обороні на Віденському валу проти військ Наполеона у 1809 році. Але, як багато інших письменників, він на все життя зберіг захоплення харизматичною постаттю того корсиканського полководця. Смерть батька того ж самого року залишила всю родину – вдову і чотирьох синів – у великій біді. Франц був найстаршим сином і мусив утримувати родину. Так він став приватним учителем у родині одного графа. У 1813 році Ґрільпарцер став державним службовцем, але великої кар’єри не зробив. Все своє професійне життя письменник потерпав від примх і недовіри керівництва, внаслідок чого він не мав кар’єрного росту. Він також залежав від цензури (навіть його відома історична драма “Король Оттокар” була спершу заборонена цензурою у січні 1824 року, хоч згодом, після двох років чекання заборону скасовано), різного роду докори та кпини своїх зверхників з приводу невдалих постановок його творів (переважно через постановку п’єси “Горе брехунові”, після якої він навіть вирішив не займатися більше драматургією та театром). Його бажання стати директором університетської бібліотеки 1834 року теж не увінчалось успіхом. Він пішов у відставку 1856 року в ранзі гофрата, хоч сподівався на вище звання. Все ж таки життя Ґрільпарцера не було цілковито позбавленим приємних хвилин: у 1847 році він став членом Віденської Академії наук, 1861 його обрано членом Вищої палати Австрійського парламенту (Неrrеnhaus), 1864 – почесним громадянином міста Відня, а його 80-ліття (1871 р.) гучно відзначалося у всьому німецькомовному світі.

Все життя Ґрільпарцера припадає на епоху, в якій Австрія, як багатонаціональна держава, проходить певну політичну еволюцію, дедалі більше відмежовуючи себе від Німеччини – й ця епоха остаточно завершується війною 1866 року. Вражаючою подією в житті письменника стала революція 1848 року, яка дала йому зрозуміти, що державу, як таку, можуть привести до загибелі неконтрольовані та спонтанні дії окремих національностей та виступи поодиноких осіб. І тому важливим було втримати існуючий порядок, попри всі його недоліки.

Ще більш нещасним, ніж професійна кар’єра, було особисте життя Ґрільпарцера. Замолоду він пережив кілька невдалих любовних захоплень, а його велика любов до гарної та інтеліґентної жінки Катерини Фреліх, з якою він заручився ще 1821 року, ніколи не завершила шлюбом і нормальним подружнім життям, їхні особистості були занадто різними, вони не могли жити разом, і водночас не могли існувати одне без одного. Вона залишилася його великим почуттям на все життя, але свою старість він провів з її сестрами, які замінили йому родину. Особисті переживання, особливо життя у Відні, відбилися на всій творчості Ґрільпарцера. Численні герої його творів, чоловіки і жінки, є суто віденьськими типами, незалежно від місця і часу дії кожного твору. Як влучно висловився великий знавець австрійської літератури Адольф Клярман, “Він (себто Ґрільпарцер) черпає характерні риси своїх персонажів, незалежно в які шати він їх убирає, завжди з людей, яких він бачить навколо. Для нього існує вічна і єдино унікальна людська душа. Культи і цивілізації приходять і минають, але незмінною залишається людська душа. Його персонажі у своїх місцях і часах почуваються вдома, так само, як і у Відні.” Klarmann Adolf. “Grillparzer und die Moderne”, Die Neue Rundschau, Jahrgang 1956, Hefft 1 І справді, Відень є для Ґрільпарцера його всесвітом. Пішовши у відставку (та й раніше), він багато подорожував, не тільки по Німеччині, яку він відвідував тричі, включно зі згаданим вище візитом до Ґете 1826 року, а також по Франції, Англії, Туреччині та Греції, -все ж Відень залишається епіцентром його життя і творчості. І це до певної міри є дуже цікавим феноменом, бо насправді ні Відень, ні Австрія не ставились до письменника прихильно, він часто почувався там відчуженим: “У цьому краю, виглядає, що немає для мене місця, але все ж таки я волів би все терпіти, і все робити, ніж його покинути” – записує він у своєму щоденнику. В іншому місці він пише: “Можна мені закинути, що я повинен був залишити ці вузькі австрійські обставини і писати для світу або бодай для Німеччини. Але я був австрійцем з крови і кости, і я писав кожну п’єсу маючи на меті поставити її у моєму рідному місті. Grillparzers Werke in sechzehn Teilen, Deutsches Verlagshaus Bong & Co., Berlin et al., o.J., 1, 1, 132. Подібний сентимент висловлював він також у своїх розмовах з Бетховеном, з яким він зустрічався чотири рази у 1820-х роках, співпрацюючи з ним над текстами лібрето до творів композитора. У своїй великій студії про Ґрільпарцера Август Зауер відтворює цю розмову. Наводимо з неї декілька уривків: “На нарікання Бетховена, що йому вельми докучають люди,