УДК 811.161.2'373.23

Тедеки М.М.

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ СУБ'ЄКТИВНИХ ЗНАЧЕНЬ У СЕМАНТИЦІ МОДУСІВ

НАЙМЕНУВАННЯ ОСІБ

У дослідженні розглядається ,,ти"-номінація, яка виявляється у взаємодії та взаємопогодженні граматичних значень репрезентантів предметної та предикатної частин змісту апеляції. Виклад у роботі побудовано на матеріалі епістолярного тексту сучасної української літературної мови.

Ключові слова: адресат, адресант, модуси найменування осіб, ,,ти"-номінація, статусне значення, релевантні ознаки.

У семантико-синтаксичній структурі речення категорії диктуму й модусу найбільш повно відображають два типи значень: об'єктивний та суб'єктивний. Диктумна сфера значення речення відтворює явища дійсності, передає інформацію про оточуючий світ; модусна - інтерпретацію мовцем об'єктивного змісту речення, його суб'єктивні оцінки, почуття й волевиявлення.

Інтерпретація суб'єктивних значень у граматичному оформленні речення здійснюється через позначення особи у модусній сфері - через модуси найменування осіб, вияв яких у реченні „пов'язаний переважно з вибором номінації, передусім з називанням учасників спілкування." [13, 90].

Будь-який акт спілкування передбачає мовленнєву взаємодію як мінімум двох осіб: я завжди позначає того, хто говорить; ти позначає того, кому адресоване мовлення [10, 247]. У різних теоріях мовленнєвої діяльності другий (пасивний) учасник іменується по-різному: той, хто отримує повідомлення (отримувач повідомлення); той, хто сприймає повідомлення; слухач; співбесідник чи співрозмовник; аудиторія; комунікат. Саме термін "адресат" підкреслює спрямованість на конкретну особу, яка є носієм певних релевантних соціальних і персональних ознак. Комунікативний намір особи, яка адресує висловлення, мусить узгоджуватись із характеристикою адресата. Урахування адресантом "моделі адресата" [2, 358], уможливлює вибір таких мовних одиниць, які дають йому право задовольнити пресупозицію адресата, встановити ті чи інші взаємостосунки або підтвердити існуючі. Виявлення різниці в соціальному і ситуативно-рольовому статусі учасників спілкування є комунікативно важливим і фіксується у мові й мовленні [6, 89].

Вибір адресантом у мовному узусі варіанта позначення особи ,,ти"-номінацією стає соціально значущим і висвітлюється у маркованому способі вираження - у звертанні до однієї особи.

В українській мові до способів вираження суб'єктивності зараховуємо спеціалізовані семантичні одиниці, які виступають у функції апеляції. Під апеляцією розуміємо комплекс модусних значень мовних одиниць, що маркують значення 2-ої особи - адресата: показники числа займенників другої особи однини, формальні показники особи й числа дієслова, і використовуються адресантами для віддзеркалення соціальних та персональних характеристик адресата, обумовлених соціальною ситуацією та соціальними ролями й діючих відповідно до норм і правил увічливості соціального етикету.

Основними прагматичними пресупозиціями адресата, що визначають вибір "ти"-номінації", є стать, вік, досвід, соціально-рольові та ситуативно-рольові позиції, ступінь освіченості, соціальний статус (абсолютний, відносний).

Спосіб "ти"-номінації можна в загальному визначити як такий, що переважно використовується в ситуації неофіційного, панібратського (фамільярного) спілкування.

Ознака рольової рівності/нерівності знаходить яскраве віддзеркалення у способі апеляції при звертанні до однієї особи, денотатна віднесеність якої виражається займенником-антропонімом 2-ої особи [11, 4]. Саме займенники належать до таких слів, які можуть бути співвіднесені із будь-якою особою і пов'язані з виконанням мовою функцій ідентифікуючої референції, поєднаної з прагматичними чинниками комунікації. Характерною ознакою висловлення є те, що воно містить орієнтацію на компоненти суб'єктивної семантики, тобто орієнтацію на учасників комунікації" (накладання позиції мовця і розрахунок на знання та певну реакцію співрозмовника)" [8, 90]. Головним чином "власне займенниковий дейксис полягає у вираженні ситуаційно-дейктичної та контекстно-дейктичної (анафоричної) функцій, які полягають у відсиланні адресанта до учасників ситуації, конкретного акту мовлення або тексту, у складі якого реалізується висловлення-речення" [11, 3]. Ці операції виконує, зокрема, займенник ти, вирізняючи головного учасника мовленнєвого акту - адресата мовлення [5, 195]. Крім того, адресант уводить до складу висловлення семантичні форми, що є і репрезентантами "ти"-номінації, і/або апеляції (соціальні вокативи, авторизовані звертання).

Залежно від комплексу компонентів соціальної ситуації спосіб вираження апеляції при звертанні до однієї особи поділяємо на групи, коли: 1) ситуація несиметрична, обстановка неофіційна; статусна репрезентація - взаємини з висхідним / низхідним, низхідним / низхідним, низхідним / висхідним вектором по лінії нижчестоящий / вищестоящому, вищестоящий/нижчестоящому, або ж взаємини нерівний/рівному, рівний/нерівному; 2) ситуація симетрична, обстановка офіційна / неофіційна, статусна репрезентація - взаємини з низхідним / низхідним, висхідним/висхідним вектором по лінії нижчестоящий/нижчестоящому, вищестоящий/вищестоящому або ж взаємини рівний/ рівному; 3) тональність спілкування - висока, нейтральна, фамільярна.

Форма звертання на ти ("тикання") до однієї особи має глибоке коріння і є наслідком давніх традицій українців, коли вони звертались на ти до найвищої інстанції - Бога. Апеляція на ти зберігається й донині у молитвах і біблійних текстах: "Біблія зовсім не знає т.зв. "множини шани" (ріигаїів геуегепіїае), - тут до осіб старших і до святих, а навіть до Бога звертаються на "ти", ніколи в множині" [9, 193-208].

Звичай апелювати до Бога (Матері Божої) відображається у фразеологізованих реченнях, у яких підкреслюється вищий статус того, до кого звернено мовлення. Адресанти послуговуються ними для надання висловленню високої тональності, експресивного забарвлення, для вираження "позитивного/негативного ставлення до подій, їхніх елементів чи аспектів здійснення" [13, 60], до осіб, які беруть участь у спілкуванні. Семантика таких висловлень-речень не можлива "без підтримки" контексту [4, 58]: ситуації прохання, вибачення, побажання, напр.: Чудово було б, коли б Ви й другі утвори Міллера переклали, хоч принаймні значніші. Ну, ховай Вас боже на користь родині і нам на втіху (М.Старицький до Б.Грінченка, квітень 1893р.); Господи прости, я завжди лізу не в свої діла і завсігди невчасно (О.Довженко до П.Панча, 1954р.); Нудьга, крий мати божа, яка нудьга сидіть, склавши руки, і так сидіть дні, місяці і годи. О Господи, сохрани всякого чоловіка од такої живої смерті! (Т.Шевченко до С.С.Гулака-Артемовського, 30 червня 1856р.).

Цікавим комунікативним явищем є риторична адресатність, коли адресант використовує "ти"- номінацію для возвеличення особи адресата (з якою у реальній дійсності спілкування неможливе), підкреслюючи її високу роль, значний внесок у національно-культурну чи суспільну сферу життя (1, 2), напр.: 1) Шевченко, соловію! хто сріберного твого голосочку раз чув, ци може той жабиного крікоту дожидати? (Юрій Федькович до К.Горбаля, лист № 5). Речення супроводжується високою тональністю (1), що переходить у нейтральну (2). Вибір звертання здійснюється на користь "ви" - номінації для відображення пошани до адресата і збереження нерівності між учасниками спілкування, напр.: 2) Отже і ти, Бруте! Ви мовчите і Ви - завжди акуратний, коректний і т.д. (Микола Хвильовий до А.Любченка, січень 1928р.).

Спосіб "ти"-номінації, репрезентуючи пресупозиції несиметричної ситуації, відображає взаємини по лінії від нижчестоящого до вищестоящого за віковим критерієм, який є постійною ознакою поділу мовців на соціальні групи за віком.

Звертання на "ти" по лінії молодший/старший, дитина/дорослий до осіб, вищих за статусною позицією, зокрема, по лінії - до батька й матері, за спостереженням І.Коровицького, є результатом впливу глибоких процесів, що відбулися в Україні: "Зміна соціального, родинного, культурного життя мусить відбитися й у мові. Якщо життя вільного, досить добре матеріально забезпеченого хлібороба, створило сприятливий ґрунт для патріархизації й аристократизації селянина, то пролетаризація села викликала протилежні процеси. А головне - з поваленням родини беззмістовною й смішною стає мн. шани. Отож - у змінному світогляді й психіці українського селянина причина вмирання мн. шани" [7, 21-22].

Звертання на ти до матері означає для дитини молодшого віку визнання її прав, виконання нею обов'язків на рівні з дорослими, скорочення соціально-психологічної дистанції між нею і матір'ю, для дорослих дітей - спосіб відображення довірливого духовного спілкування, напр.: Не оплакуй моїх фотокарток, мамо... все ж це щастя мати таку долю, як у мене (В.Стус до матері, 1981р.); Ти, мамо, тримайся і не треба плакати - така вже моя доля (а вона зовсім не така зла, як Тобі здається) (В.Стус до матері і сестри, 9 лютого 1981р.); Однак прости, я, може, тільки гірш розстрою тебе такою мовою, прости мені; тільки вір, що я не з опалу обіцяю вернутись додому по першому твоєму листу, я думала про се, ще як ти виїздила від нас, і звонила про се твердо. А тепер, коли ти написала мені про своє здоров'я, то я буду увесь час турбуватись за тебе (Леся Українка до О.П.Косач (матері), 27 грудня 1893р.). Зауважимо, що використання Лесею Українкою "ти"-номінації у звертанні до матері, батька фіксується у листах, датованих кінцем ХІХ поч. ХХ ст., "що пояснюється, мабуть, родинними традиціями і тим, що дана форма була здебільшого вживаною в сім'ях інтелігенції" [3, 376].

За спостереженнями, спонукальні конструкції вживає частіше старший за віком, той, хто має право давати молодшому поради (1) або просити (2) виконати певну послугу, напр..: (1) Дорога сестро, Таню! ...Далі: закінчивши технікум, не закінчуй на тому свого навчання. Вступай (бодай заочно чи вечірньо) до інституту. І - вчись зробити своє життя змістовним і цікавим (В.Стус до матері й сестри, 4 березня 1984р.); (2) 2) Gigliotio! Коли маєш час, зайди в редакцію "Мира божьего" (Разъезжая, 7) і справся, чи отримали там мою статтю про МКонопніцьку, послану ще в початку декабря (Леся Українка до О.П.Косач (сестри), 29 січня 1903р.).

Комбінаторне вживання займенників у звертанні містить обмеження, природа яких має статусно-оцінний характер [6, 226]. Для виразного мовлення автор речення обдумано використовує стилістичні засоби інверсії на позначення в адресатові основної статусної ознаки - молодший за віком. Інверсія займенникового іменника "ти" концентрує у звертанні максимум думки і почуття автора [1, 182], напр..: Цілую тебе міцно і обіймаю, моє ти мале та велике (Леся Українка до О.П.Косач (сестри), 28 лютого 1898р.).

Фамільярна тональність спілкування на ти між мовцями створюється у середині соціальних груп, об'єднаних професійною сферою. Їх взаємодія ґрунтується "на спільній платформі", тобто на професійних знаннях, досвіді, стилі життя, виконанні професійних обов'язків. Автор висловлення використовує кілька засобів для позначення особи, напр.: ...Тоді в останній верстці ти зможеш доглянути, як все зроблено. Дуже тебе прошу! Бо скоро, мабуть, ці речі не будуть перевидаватися, а тому за всяку ціну треба, щоб у цьому збірнику ці повісті виглядали достойно. Та ти ж, голубе, редактор, так що це ти мусиш вимагати від мене... Ну, так я зробив! (П.Панч до О.І.Копиленка, 16 травня 1952р.). Висловлення характеризує адресата як власника соціальної