Реферат на тему:
Історія і сучасний стан релігійних вірувань та конфесій в Україні
План
Дохристиянські вірування українського народу.
Християнство в Київській Русі.
Християнство в Україні XIII—XVII ст.
Українське православ’я XVII—XX ст.
Українська греко-католицька церква XVII—XX ст.
Протестантизм в Україні в XVII—XX ст.
Іслам, іудаїзм, вірмено-григоріанська церква в Україні.
Нетрадиційні релігії в сучасній Україні.
1. Дохристиянські (язичницькі) вірування та світогляд давніх українців є важкодосліджуваними, оскільки всі письмові свідчення сучасників про них належать християнським авторам, які вороже ставилися до язичництва або замовчували його існування. Проте язичництво дожило до наших днів — у народних піснях, звичаях, обрядах і традиціях, які є головним джерелом наших знань про нього.
Дохристиянський світогляд наших предків був міфологічним, проте його не слід ототожнювати з грецькою чи іншою подібною міфологією. Так, грецькі автори середини І тис. н. е. вказували на специфічне розуміння долі у слов’ян — якщо для греків доля була чимось незмінним, визначеним наперед, незалежним від самої людини, то слов’яни активно намагалися випросити у своїх богів зміни свого становища, долі та навіть «карали» ідолів, якщо ті не допомагали.
Світогляду стародавніх українців були властиві синкретизм, антропоморфізм, анімізм. У них не було моністичної, ієрархізованої концепції світу, вони одухотворяли навколишні предмети й природні сили, приписуючи їм людські властивості. Їхні боги уособлювали природні сили, різні вияви людського життя, були захисниками окремих місцевостей, покровителями ремесел тощо. Так складався язичницький пантеон — головним у ньому був бог головного племені чи клану. Пантеон Володимира, наприклад, очолював Перун — бог грому та блискавки, покровитель військового ремесла та княжої дружини. Деінде головним богом був Сварог, бог неба і небесних світил, покровитель ковальства та інших ремесел, або Дажбог — бог сонця. Богом достатку і скотарства був Велес, кохання і плодючості — Ярило і т. д. Загалом компетенція різних богів є нечітко визначеною, їхні функції часто повторюються, бо населення Київської Русі було етнічно неоднорідним, і різні племена (слов’янські, балтійські, угро-фінські) мали різні за назвою, але схожі за функціями пантеони. Язичницькі боги наповнювали космос стародавніх українців, релігійні обряди язичництва охоплювали весь природно-господарський цикл, і все життя наших предків — від народження до смерті — завдяки цим обрядам набирало магічного сенсу.
Християнство проникло на територію України вже в перших століттях нашої ери — спершу в причорноморські грецькі колонії, а згодом і в Київ. Тоді ж і тим самим шляхом в Україну потрапив іудаїзм, а з ІХ ст. сусідні степові народи почали прилучатися до ісламу. Уже в другій половині І тис. н. е. в Києві, важливому торговельному пункті на шляху із Середземномор’я до Балтики та з Європи на Схід, існували іудейська, мусульманська та християнська громади іноземних купців. Поширення християнства серед місцевого населення, у тому числі серед дружини та княжої сім’ї (яскравий приклад — княгиня Ольга), стало важливою передумовою прийняття християнства як державної релігії. Ще однією причиною була криза східнослов’янського язичництва, що стало очевидним, коли династія Рюриковичів почала створювати із розрізнених племен єдину державу. На відміну від християнства, релігії інтернаціональної та індивідуалістичної, язичництво було релігією національною, племінною та общинно-родовою. Тому релігійну реформу Володимир почав зі створення загальнодержавного пантеону з різних племінних богів, який, на його думку, дав би язичникам змогу усвідомити себе підданими великої держави, а не просто членами маленьких родоплемінних громад. Іншим, уже політичним, чинником прийняття християнства в Київській Русі стали контакти останньої з Візантійською імперією. Київські князі протягом ІХ—Х ст. то нападали на Константинополь, то укладали з імператором мир. Візантія була однією з найбагатших і наймогутніших держав у Європі, причому (як Східна Римська імперія) з багатим історичним минулим та високою культурою. Візантійський імператор був заінтересований у запровадженні християнства на Русі, щоб зробити її політично та ідеологічно залежною від Візантії. Київські князі, у свою чергу, були не від того, щоб «розмовляти на рівних» зі своїм могутнім сусідом, тим більше, що християнство вже прийняли слов’яни Подунав’я, які виробили окремий, слов’янський обрядовий варіант православ’я та спеціально для нього — церковнослов’янську писемність (стараннями подвижників Кирила та Мефодія).
Уже саме тільки прийняття християнства було акцією самоствердження молодої Києворуської держави, оскільки Володимир хрестився не як васал імператора, а як рівний йому — прелюдією хрещення було взяття візантійського міста Корсуня (тепер Севастополь). Переговори Володимир вів уже як переможець, а умовою хрещення було одруження з сестрою імператора (одруження з варваром — безпрецедентний для імператорської сім’ї випадок). Існує кілька версій вибору та прийняття православного варіанта християнства. Так, згідно з «Повістю временних літ» Володимир відправив послів у різні кінці світу, щоб вони оцінили тамтешні релігії. Вирішальний (за «Повістю…») вплив на Володимира справила розповідь послів про Візантію, про неймовірну красу візантійських храмів та богослужіння. Отже, естетичний, чуттєвий чинник для наших предків — язичників, а згодом християн, був на першому місці, а єдність Краси, Добра та Істини — одним із головних духовно-релігійних принципів.
2. Після прийняття 988 р. християнства як державної релігії почалося його поширення, головно примусове, серед населення Київської Русі. Неможливість і неприродність різкої зміни світогляду спричинила визначальний для релігійного життя Київської Русі феномен двовір’я, тобто одночасного сповідування тими самими людьми двох релігій — язичницької та християнської. Двовір’я є нормальним для синкретичного язичницького світогляду явищем — до міфологічного пантеону було прийнято ще одного бога — Христа. Дві релігії були в певному розумінні сумісними: християнство — офіційне, язичництво — народне; християнство охоплює особисті виміри життя людини, язичництво — господарську діяльність. Період двовір’я був не тільки періодом боротьби двох релігій, а й періодом взаємних впливів. Християнство, зрештою, перемогло, але ціною значних обрядових запозичень у язичництва — християнські храми стоять на місці язичницьких капищ, свято Різдва Христового святкує язичницький Коляда, свято Івана Хрестителя — язичницький Купайло, святий Власій заступив язичницького Велеса (обидва захисники тварин) і т. д.
Інша визначна риса києворуського християнства — постійна боротьба з Візантією за організаційну та ідеологічну незалежність. У 1039 р. Ярослав Мудрий домігся для києворуської церкви статусу митрополії, а 1051 р. на посаду митрополита було обрано русича Іларіона. Іларіон Київський став автором першого в історії України історіософського твору — «Слова про закон та благодать». Ще одну спробу піднести статус києворуської церкви було зроблено разом із обранням на посаду митрополита другого, після Іларіона, русича — Климента Смолятича, але вона виявилася невдалою. В ідеологічному аспекті важливим є розуміння окремішності характеру києворуського православ’я стосовно візантійського. Безперечно, хоча християнство на Русі було прийнято до формального розколу церкви на східну та західну в 1054 р., князь Володимир перейняв східну — православну обрядову версію християнської релігії. Проте для Візантії, фактично батьківщини християнства, на початку ІІ тис. важливим був богословсько-філософський аспект релігії, побудова стрункої догматичної системи, про що свідчать Вселенські собори, війна з іконоборством і т. ін. Київська Русь у релігійному житті, як свідчать тодішні тексти, апелювала до раннього християнства. Для київських мислителів актуальними були проблеми християн I—IV ст. н. е. — проблеми життя і смерті, буття людини у світі, суспільстві, історії.
3. Після підкорення Київської Русі ханом Батиєм її територія остаточно поділилася на різні зони впливу. Православна церква за таких умов стає важливим політичним знаряддям. З одного боку, вище київське духовенство зав’язало тісні стосунки з римською курією, яка від імені Західної Європи шукала політичного й релігійного порозуміння з огляду на татарську загрозу; з іншого боку, татарські хани видали православній церкві гарантії фізичної та юридичної недоторканності, навіть дозволили провадити серед татар місіонерську роботу — 1261 р. в Сараї, столиці Золотої Орди, було засновано православну єпархію. Але вже з XIV ст. на перший план вийшла боротьба спершу між руськими князями, а згодом із іншими державами за митрополичу кафедру. З 1240 р. митрополити Київської Русі не жили в Києві. У 1299 р. вони остаточно перенесли свою кафедру до Володимира-на-Клязьмі, а з 1325 р. — до Москви. У відповідь галицькі князі, а згодом польські королі, домоглися створення окремої Галицької митрополії (1302—1347 рр. та 1371—1391 рр.) з юрисдикцією над Західною Україною та Західною Білорусією. Створити Литовську митрополію в 1317 р. та 1376 р. намагалися литовські князі. Тільки протягом XV ст. виникла окрема автономна церква з центрами в Києві та Вільні (Вільнюсі), що охоплювала всіх православних на території України та Білорусії, а згодом єдиної Речі Посполитої.
Помітним явищем релігійної ситуації в Україні ХІІІ—XV ст. були єресі. Поява цих єресей свідчила, що християнство вже стало основою духовного життя наших предків, остаточно витіснивши язичництво. Раціоналістичні єресі поставали з перекладу, вивчення та неортодоксального тлумачення Святого Письма, що призводило до заперечення послідовниками цих єресей церковної ієрархії, окремих положень і догматів християнства.
Православна церква на теренах Польсько-Литовської держави в ХV—ХVІ ст. поступово занепадала. Цьому сприяв, зокрема, і занепад самого центру православ’я — Константинополя, що його 1453 р. захопили турки, оголосивши своєю столицею під назвою Істамбул. Незадовго до того візантійський імператор і константинопольський Патріарх уклали з Папою Римським церковну унію у Флоренції 1439 р., що об’єднувала католицизм і православ’я в єдину церкву. Хоча ця унія не мала практичних наслідків, вона створила догматичний прецедент і уможливила дальші пошуки об’єднання. Іншою причиною занепаду православ’я в Речі Посполитій було нетолерантне ставлення до нього з боку Польської держави; фактично православні піддані Польщі мали значно менше прав, аніж католики.
Занепад православ’я в Речі Посполитій виявлявся в послабленні церковної дисципліни (порушенні правил обрання та висвячення духовенства), нехтуванні значною частиною кліру правилами поведінки, у підкоренні життя церкви інтересам держави та майновим інтересам духовенства, у малограмотності як загальній, так і релігійній за браком освітніх закладів не тільки для мирян, а й для духовенства.
Водночас із занепадом православ’я на українсько-білоруських землях відбувалося утвердження західних конфесій — протестантизму і католицизму. Уже 1536 року у Володимирі-Волинському виникла протестантська громада. На початку XVII ст. кількість протестантів майже зрівнялася з кількістю католиків і православних. До протестантизму схилилася значна частина української шляхти і княжих родів, які навертали до нової віри своїх підданих. В Україні поширювались як традиційні напрямки протестантизму — кальвінізм, лютеранство, так і нетрадиційні — моравські брати, антитринітарії, социніани та ін.
Слідом за протестантами на українські землі проникали єзуїти, члени католицького чернечого ордену, створеного для боротьби з Реформацією та оновлення католицизму. Боротьба між протестантами й католиками відбувалася переважно в культурно-освітній сфері — обидві конфесії відкривали в Україні широку мережу шкіл, колегій, друкарень, проводили активну місіонерську роботу.
Своєрідною відповіддю на таку діяльність західних конфесій стала організація православних братств, об’єднань українських міщан і шляхти на підтримку православної віри, що виникали довкола соборних храмів великих міст — 1585 року у Львові, а потім і в інших містах. Згодом найавторитетнішим із них стало Київське братство, до якого записалося все Військо низове Запорозьке на чолі з гетьманом Сагайдачним. Братства боролися за відкриття шкіл, друкарень, навіть втручались у справи церковної ієрархії, що спричиняло незадоволення православних єпископів, особливо після надання східними патріархами окремим братствам незалежності від місцевих єпископів і навіть права контролювати їх.
Непевне становище українського духовенства в Польській державі, тиск власних мирян, об’єднаних у братства, експансія протестантів підштовхували його до пошуків підтримки в католицької церкви. З боку Риму інтерес до унії після 1439 р. існував завжди. Особливо посилився він після об’єднання всіх українсько-білоруських земель у складі Речі Посполитої в 1569 р.
Протягом 1590-х рр. православні українські митрополити та єпископи вели таємні переговори з Римом. У 1596 р. в Бресті відбувся собор, який офіційно затвердив об’єднання Київської православної митрополії з католицькою церквою. При цьому українці-уніати отримували рівні політичні права з католиками, повністю зберігали східний (грецький) обряд, а уніатському духовенству Рим гарантував збереження всіх прав. Утім, одночасно з цим собором у Бресті зібралися миряни й частина духовенства, які відмовилися від унії. Так українська громада розкололася на дві рівні частини — прихильників і противників унії. Між ними спалахнула полеміка з богословських та історичних питань, що значно активізувала духовне та релігійне життя суспільства. Ці дві течії співіснували в межах однієї церкви, змагаючись за посилення свого впливу, доки 1632 р. Київську митрополію не було розділено на дві частини — православну та уніатську.
Київським православним митрополитом став Петро Могила, який рішуче реформував православну церкву. Він упорядкував православне віровчення, випустив для цього написані та укладені під його керівництвом «Требник» та «Православне сповідування віри». На базі Київської братської школи він відкрив колегіум західного типу — у майбутньому Києво-Могилянську академію, сприяв книговидавництву і поширенню освіти серед духовенства та мирян. Реформи Петра Могили відновили авторитет православної церкви в Україні та в усьому православному світі.
Після підпорядкування Лівобережної України Москві Українська православна церква поступово переходила під юрисдикцію Московського Патріарха.
4. Після остаточного переходу Київської митрополії під юрисдикцію Московського Патріарха в 1686 р. православна церква в Україні аж до ХХ ст. була частиною Російської православної церкви (РПЦ) за винятком окремих регіонів — Правобережну Україну було приєднано до Росії наприкінці XVIII ст., а 1839 року українців—греко-католиків Правобережжя насильно інкорпорували до РПЦ. Галичина, Закарпаття та Буковина об’єдналися з іншими українськими землями у складі СРСР тільки в середині ХХ ст.
Після 1686 р. російське та українське православ’я зазнавали сильного взаємного впливу. До середини XVIII ст. більшість архієреїв, викладачів духовних закладів, просто освічених церковників у Росії становили вихідці з України, переважно випускники Києво-Могилянської академії. Під час правління Петра І обов’язки Московського Патріарха (аж до ліквідації цієї посади 1621 р.) виконував українець Стефан Яворський; останнім святим, канонізованим РПЦ у XVIII ст., був українець Данило Туптало. Українські церковні діячі визначали протягом XVIII ст. правила богослужбової, освітньої, культурної практики РПЦ. З другого боку, царський уряд уже до середини XVIII ст. ліквідував усі організаційні, богослужбові, культурні особливості українського православ’я, а наприкінці століття Київська митрополія стала звичайною єпархією РПЦ.
У ХІХ ст. визначним центром православної думки в Україні була Київська духовна академія, заснована 1819 р. на місці ліквідованої 1817 р. Києво-Могилянської академії. З неї вийшли видатні представники духовно-академічної філософії — О. Новицький, П. Авсєнєв, П. Юркевич та ін., які серйозно вплинули і на українську, і на російську культуру. Протягом XVIII ст. царський уряд використовував православну церкву як знаряддя русифікації. У середині ХІХ ст. почалися спроби українізації православ’я — спершу культурної — у частині мови богослужіння, обрядів, традицій, а з початку ХХ ст. — і організаційної. Перші переклади Святого Письма та перші проповіді українською мовою з’явилися в Росії ще за часів заборони української мови. У 1903 р. Лондонське біблійне товариство видало повний переклад Біблії українською мовою, здійснений П. Кулішем, І. Пулюєм та І. Нечуй-Левицьким.
Після російських революції та перевороту 1917 р. серед українських віруючих і духовенства почався рух за відновлення автокефалії (незалежності) українського православ’я. У грудні 1917 р. виникла Всеукраїнська православна церковна рада, яка проголосила себе вищою церковною владою в Україні до скликання Всеукраїнського православного церковного собору. У жовтні 1921 р. такий собор було скликано. Він проголосив утворення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та обрав її керівництво. Проте, оскільки в складі УАПЦ не було канонічно висвяченого вищого духовенства (єпископів), її не могли визнати інші православні церкви. Унаслідок цього, а також через постійні утиски комуністичної влади, на ІІІ Всеукраїнському православному соборі в січні 1930 р. УАПЦ саморозпустилася.
У другій половині ХХ ст. УАПЦ відновила свою діяльність в українській діаспорі на теренах Північної Америки та Західної Європи під егідою Вселенського Константинопольського Патріарха.
У СРСР православна церква в Україні була підрозділом РПЦ і очолювалась у межах УРСР екзархом Московського Патріарха. На відміну від царської Росії православ’я в СРСР не було офіційною державною релігією, проте в окремих регіонах України РПЦ отримувала державну підтримку в боротьбі проти греко-католиків (Галичина і Закарпаття), а в цілому по Україні — як знаряддя русифікації.
Наприкінці 80-х рр. ХХ ст. з лібералізацією суспільного життя в СРСР почався рух за відновлення УАПЦ. Проте через активну протидію Московського патріархату, брак рішучої підтримки з боку Української держави та непорозуміння між вищим духовенством в Україні прагнення українських мирян і духовенства за останні 10 років так і не були реалізовані. У лютому 1989 р. в Україні виник Ініціативний комітет за відновлення УАПЦ. У червні 1990 р. відбувся Всеукраїнський собор УАПЦ, а в листопаді — інтронізація Патріарха — глави Української православної церкви в США митрополита Мстислава. У відповідь у січні 1990 р. РПЦ перетворила підлеглі їй єпархії в Україні на автономну, але підпорядковану Московському Патріархові Українську православну церкву. Між УПЦ та УАПЦ почалося активне суперництво за парафії та єпархії, які могли переходити від однієї церкви до іншої.
Для виправлення становища в червні 1992 р. з ініціативи глави УПЦ митрополита Філарета та глави УАПЦ Патріарха Мстислава відбувся Об’єднавчий собор, який утворив на базі УПЦ та УАПЦ Українську православну церкву — Київський патріархат. Проте частина єпископів та мирян як УПЦ, так і УАПЦ не підтримали рішень цього Собору. Московський патріархат 1992 р. провів у Харкові єпископські збори, на яких замість митрополита Філарета главою УПЦ було обрано митрополита Володимира. Нині УПЦ — найбільше християнське об’єднання України. Воно має понад 6,5 тис. парафій, 64 монастирі, 10 духовних навчальних закладів.
Собор УАПЦ у вересні 1994 р. обрав главою церкви Патріарха Димитрія. Зараз УАПЦ має в Україні 1200 парафій, із них 1100 — в Галичині. У жовтні 1995 р. собор УПЦ—КП обрав главою церкви Патріарха Філарета. Ця церква налічує в Україні та за кордоном 1500 парафій. Канонічність (законність) УАПЦ та УПЦ—КП не визнається помісними православними церквами (названі церкви не слід плутати з Українською православною церквою в Канаді та Українською православною церквою в США, які діють під егідою вселенського патріарха). Згідно з церковною традицією, у кожній країні повинна бути окрема, єдина помісна православна церква, тому ситуація, коли на роль такої претендують аж три українські православні церкви, визнається більшістю віруючих ненормальною.
5. Українська греко-католицька церква (УГКЦ), або Українська католицька церква східного (грецького) обряду, почала свою історію з Берестейської унії 1596 р. Об’єднавчий собор у Бресті 1596 р. проголосив об’єднання Київської митрополії православної церкви (що охоплювала литовсько-білорусько-українські землі у складі тодішньої Польщі) та католицької церкви. Згідно з унією православні віруючі Речі Посполитої об’єднувались із католиками на умовах: визнання Папи Римського як першоієрарха церкви, визнання filiogue — сходження Святого Духа і від Сина в Святій Трійці, визнання чистилища, а також збереження за ними східного (православного) обряду, звичаїв, календаря, місцевих традицій самоврядування, одруження священиків тощо. Ці умови діють в УГКЦ і досі.
Берестейська унія, як уже було сказано, розколола тодішнє українське суспільство на її прихильників і противників, і протягом наступних 40 років православна та уніатська частини Київської митрополії існували паралельно, ворогуючи між собою. Тільки в 1632 р. під час виборів чергового польського короля, уряд розділив юрисдикції православної та греко-католицької митрополій у Польщі. Ця акція впорядкувала стосунки між уніатами та православними, хоча не припинила ворожнечі між ними. Щоправда, між двома церковними громадами постійно велися переговори про об’єднання і створення єдиного Українського патріархату, але поділ України між Москвою і Польщею 1654 р. остаточно закріпив і церковне роз’єднання. Лівобережна Україна та Київ залишилися православними, а вся Правобережна Україна — до початку XVIII ст. — уніатською. Православні Закарпаття, що не входило до складу Польщі, прийняли унію окремо — у 1696 р.; Буковина залишалася православною, підпорядковуючись із 1401 р. іноземним православним центрам. Ставлення Польської держави до греко-католицької церкви було неоднозначним: з одного боку, влада повинна була ставитись до українців-католиків як до повноцінних громадян католицької держави, а з другого — окрема церква та обряд закріплювали окремішність українців, зберігаючи їхню національну ідентичність.
Наприкінці XVIII — на початку ХІХ ст. УГКЦ зазнала значних змін. Унаслідок поділів Польщі всі українські землі, що входили до складу останньої, крім Галичини, відійшли до Росії. На цих землях уніатство було силоміць ліквідоване в 1839 р. та в 1875 р. Частина українців-уніатів, не бажаючи приймати офіційне в Росії православ’я, прийняли католицизм, ставши так званими латинниками. У Галичині, що відійшла 1772 р. до Австрії, австрійські імператори вжили рішучих заходів на підтримку УГКЦ — 1808 р. було встановлено уніатську митрополію, відкрито освітні заклади для духовенства і т. д. Ці акції пояснювались як суто просвітницькими заходами австрійських монархів, так і їх намаганням здобути політичну підтримку українців проти поляків, схильних до сепаратизму. Піднесення УГКЦ в Галичині мало наслідком зростання національної самосвідомості галицьких українців, але водночас — і регіоналізацію греко-католицизму, який, будучи історично всеукраїнським об’єднанням, нині сприймається як суто галицька конфесія.
Духовенство УГКЦ відіграло провідну роль у національному відродженні в Галичині середини ХІХ ст. За браком української світської інтелігенції греко-католицькі священики та єпископи випускали газети, організовували школи, читальні, селянські кооперативи, здійснювали політичне представництво в місцевому та австрійському парламентах після революції 1848 р. і т. ін. Уже наприкінці ХІХ ст. Галичина стала центром культурного, політичного, наукового життя України, бо на Наддніпрянській Україні все українське було заборонене. Символом відданості греко-католицького духовенства своїй вірі й народові стала діяльність митрополита А. Шептицького, який керував УГКЦ в 1900—1944 рр.
Після Другої світової війни та приєднання Галичини й Закарпаття до СРСР радянською владою на цих територіях було ліквідовано УГКЦ. Її парафії та єпархії перейшли до РПЦ, значна частина греко-католицького духовенства зазнала репресій. Проте УГКЦ продовжувала свою діяльність поза межами СРСР та інших соціалістичних країн, а також підпільно в Галичині та в місцях заслання — в Сибіру та Казахстані. Глава УГКЦ Йосиф Сліпий у 1945—1963 рр. перебував в ув’язненні, а 1963 р. його вислали з СРСР.
З 1989 р. внаслідок лібералізації політичного життя в СРСР почалося відродження УГКЦ в Україні. У 1991 р. до Львова повернувся глава УГКЦ кардинал Мирослав-Іван Любачівський. Проте процес відродження УГКЦ в Україні натрапляє на багато проблем. Між греко-католицькою та православною церквами існує суперництво та боротьба за парафії в Галичині, а надто — за храмові будівлі. Організаційну структуру та статус УГКЦ не до кінця визначено Ватиканом: так, греко-католики — українці Закарпаття і Польщі підпорядковуються не главі УГКЦ, а місцевим римсько-католицьким єпископам. УГКЦ нині налічує близько 3000 парафій, 76 монастирів, 9 навчальних духовних закладів.
6. У XVI—XVIII ст. на Правобережній Україні були поширені протестантські громади, причому як традиційного спрямування — лютеранство, кальвінізм, так і нетрадиційного — антитрині-
таризм, социніанство. Протестантизм як конфесія відігравав в Україні XVI—XVII ст. визначну як релігійну, так і політичну роль. Проте наприкінці XVII — на початку XVIIІ ст., завдяки антиреформаційним заходам уряду Польщі, до складу якої входило Правобережжя, на Україні практично не залишилося протестантських громад названих напрямків.
Нову сторінку історії протестантизму в Україні було відкрито у XVIIІ ст., коли царський уряд почав заселяти землі Південної України іноземними колоністами. Переважно це були представники протестантських сект із Німеччини, які тікали від релігійних переслідувань у себе на батьківщині, передовсім меноніти (від імені засновника секти Мено Сіменса). Колоністи отримували значні економічні пільги, але мали одне суттєве обмеження в правах — заборону на ведення місіонерської діяльності серед місцевого православного населення. Тому менонітська община так і залишилася невеличким острівцем серед української дюдності.
У XVIIІ ст. в Європі поширилося Просвітництво, релігійним виразом якого став пієтизм (від лат. pietas — благочестя) — релігійний рух, переважно протестантський, що прагнув до оновлення й пробудження релігійного почуття людей та був спрямований на поглиблення віри. Ідеї пієтизму позначилися на творчості багатьох українських мислителів, зокрема Феофана Прокоповича, Симона Тодорського. Із впливом німецького протестантського пієтизму пов’язане й виникнення в православному середовищі такої релігійної течії, як штундизм (від нім. stunde — година), що поступово еволюціонує до протестантизму. Віровчення штундистів було простим і популярним серед широких мас. Штундисти відмовлялися від церкви і священиків, релігійної атрибутики і православного культу. Пишне богослужіння вони заміняли молитовними зібраннями, де читали та обговорювали Біблію.
У другій половині ХІХ ст. в Україну прибули з Німеччини перші проповідники баптизму. Баптисти — пізньопротестантська течія: вони заперечують рятівну місію церкви, визнають загальне священство віруючих і дотримуються двох християнських таїнств — євхаристії та хрещення. Через останнє (баптисти дотримуються принципу хрещення за вірою, тобто дорослих людей) вони й отримали свою назву (від грец. — занурюю, хрещу). Баптизм значно поширився серед німецьких колоністів та українських штундистів, і вже 1882 р. в Таврійській губернії відбулася перша конференція прихильників баптизму. Царський уряд забороняв українцям і росіянам сповідувати неправославні релігії, і перші громади баптистів були зареєстровані в Україні тільки після революції 1905 р. У жовтні 1918 р. в Києві відбувся перший Всеукраїнський з’їзд баптистів, який заснував Всеукраїнський союз баптистів. Після 1929 р. в СРСР баптисти зазнавали утисків з боку держави, значну частину їх у 30-х рр. було репресовано. У 1944 р. баптисти в СРСР об’єдналися з євангельськими християнами (течією, що виникла в Росії наприкінці ХІХ ст. та базувалася, головно, на проповіді Євангелія), утворивши єдину церкву Євангельських християн-баптистів. Зараз в Україні діють Всеукраїнський союз об’єднань ЄХБ та інші організації ЄХБ, що налічують близько 1600 громад. Наприкінці ХІХ ст. в Україну приїздили місіонери-адвентисти. Від інших новопротестантських течій їх відрізняло близьке очікування другого пришестя Христа, святкування суботи та жорсткі норми особистої гігієни. Попервах адвентизм (від лат. adventus — пришестя) поширювався серед німецьких колоністів, а згодом і серед українського населення.
З 1925 р. діє Всеукраїнське об’єднання адвентистів сьомого дня. Зараз в Україні діє близько 500 громад адвентистів.
У 20-х рр. ХХ ст. в Україну проникли місіонери-п’ятидесятники. Назва секти походить від біблійного сюжету, що лежить в основі віровчення, — сходження Духа Святого на апостолів на п’ятдесятий день після Воскресіння. П’ятидесятники вірять у можливість отримання хрещення Святим Духом будь-якою людиною в буденному житті. Нині в Україні — до 900 громад п’ятидесятників.
7. Релігійна і конфесійна різноманітність у сучасній Україні є закономірним наслідком таких чинників, як відмова держави від примусової регламентації духовного життя (що було за часів СРСР), перехід суспільства до демократичних принципів соціального співіснування, зокрема до реального забезпечення свободи совісті, а також інтеграція нашої країни до міжнародної спільноти і пов’язана з нею відкритість кордонів та інформаційної комунікації. За цих умов відбулася не тільки активізація традиційних релігій, а й пожвавлення діяльності адептів нетрадиційних релігійних вірувань і культів.
Нетрадиційними називають ті релігії, які не є історично успадкованими від попередніх епох певними етносами, не притаманні їхній релігійній духовності, культурно, побутово, ментально не укорінені, але набули поширення внаслідок місіонерської діяльності представників інших національних і культурних спільнот. Слід мати на увазі, що національні та релігійні традиції часто трактуються неоднозначно. Так, усі новітні християнські релігійні утворення, відмовляючись від традицій католицизму чи православ’я, критикують останні за розрив із традиціями раннього християнства. З другого боку, зараховуючи новітні язичницькі вірування до нетрадиційних культів, треба розуміти, що неоязичники звертаються до значно давніших традицій нашого народу, ніж християнські.
Традиційними релігіями в Україні можна вважати православ’я, греко-католицизм (разом охоплюють понад 3/4 віруючих), власне католицизм, а також вірмено-григоріанську церкву, іслам та іудаїзм у відповідних національних меншин. Уже понад століття в Україні існують такі протестантські громади, як євангельські християни-баптисти, християни віри євангельської (п’ятидесятники),