Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



(Національний музей), очистив від противника вул.Січових стрільців, дістався до споруди сучасного університету (галицького сейму). Поляки були змушені відступити до церкви Святого Юра.

Українські січові стрільці, які повинні були прибути до Львова, затримувались. Затримка з їх прибуттям була викликана цілим рядом причин. Відбулись зміни в керівництві легіону. Від архикнязя Вільгельма Габсбурга – Василя Вишиваного, влада перейшла до сотника Букшованого. Коли прийшов наказ про виїзд до Львова, до нього віднеслись формально. Лише 2 листопада, попри саботаж польських залізничників, ешелони УСС виїхали до Львова. Перший поїзд прибув 3 листопада пополудні на станцію Сихів. Вже уночі Кіш УСС повів бій за Головний Вокзал. Одночасно велись бої на території Стрийського парку. Поляки тут мали окопи, в які засіло 200-250 чоловік. Деморалізовані невдачею боїв за головний вокзал, частини стрільців потрапили на Персенківці ще й під авіаційний наліт. Декілька бомб, скинутих з літака, викликали паніку, і старшина легіону вирішила завернути цілий транспорт до Давидова для переформування, а оскільки умови були там незадовільні, опинились аж в Старому Селі. Відхід УССів зі Львова додав відваги польським боївкам. Вже по всьому місту з пивниць і горищ, з вікон і брам стріляли в українських військових. Полякам вдалось захопити Дирекцію залізниць, вони зайняли будинки української духовної семінарії, загрожували захопити головну пошту. За таких обставин президія Української Народної ради прийняла відставку Вітовського і головним отаманом українських військ став Гриць Коссак. Пост начальника штабу зайняв отаман Семен Горук.

Увечері 3 листопада 1918 року в руках поляків знаходилась Левандівка та військове літовище. Польські аероплани намагались наносити бомбові удари по українським об‘єктам, зокрема, станції Підзамче. Авіація використовувалась теж і з розвідницькою метою.

Лінія польсько-українського фронту перетинали найдовшу львівську вулицю Городоцьку в районі Богданівки, Любінську дорогу та передмістя Львова Кульпарків. Через Вулецькі узгір‘я (вул. Сахарова) польська оборона проходила через Кадетську школу та сучасною вулицею Гвардійською, а також через вул. Стрийську виходила до центральної частини Львова. Стрийський парк та Стрийське кладовище стало місцем бойових дій. Військова фортеця Цитадель та казарми Франца Фердинандта на Городоцькій знаходилась в українських руках.

Мовою документів:

«Третій день листопада зустрів в тривожному очікуванні. Ще діяла угода про перемир’я, але неможливі до прийняття для українців умови польського ультиматуму не залишали сумніву, що бої відновляться якнайшвидше. Рівно о 8-й годині дня розпочався польський наступ на центр міста. Діяли три ударні групи. Перша рухалась від костелу Єлизавети вниз по Городоцькій, але особливого успіху не досягла. На шляху польських відділів незламною фортецею стала казарма Фердинанда, так що противник зупинився на лінії вул. Бема (Ярослава Мудрого).

Друга група намагалась ударити від школи Марії Магдалини вниз по вул. Коперніка, але зустріла сильний вогонь українців з бастіонів Цитаделі і теж практично залишилась на місці.

Найбільш небезпечним виявився наступ третьої групи, яка з верхньої частини вул. Сапеги (Бандери) наступала на церкву Юра, Єзуїтський город і Сеймовий будинок».

Під вечір 5 листопада до Львова повернулись із Старого Села формація УСС. Під командуванням Г. Коссака було 1500 стрільців. На п‘ятий день поляки запропонували 24-годинне припинення вогню. Були підписані умови перемир’я. Однак, не зважаючи на угоду, польська сторона стріляла після підписання угоди, особливо в районі вул. Джерельної та Клепарівської. Польська артилерія розпочала обстріл Цитаделі. В руках українців залишались залізничні станції Личаків та Підзамче.

6 листопада для зміцнення української залоги станції на допомогу прибула сотня УСС. На 6 листопада остаточно сформувалась лінія фронту. Вона поділили Львів на дві частини: на півдні вона йшла вздовж вул. Стрийської, біля кадетської школи, звертала наліво до трамвайних майстерень, далі вздовж вул. Коперніка до духовної семінарії і через Єзуїтський город виходила до дирекції залізниць. Через святоюрські узгір’я фронт продовжувався по вул. Бема, Вольності і Клепарівській. В околицях Замарстинова фронт змінював свої позиції кожного дня, аж поки українська залога Міської Різні не опанувала ситуацію, закріпившись на північ від вул. Жовківської (Б.Хмельницького).

7 листопада поляки повели наступ на станцію Підзамче. Від сторони Головного вокзалу рушив імпровізований панцирний потяг. Однак, перед самим мостом на Замарстинові, українці розкрутили рейки, таким чином польська операція пройшла невдало. Завзяті бої в районі казарми Фердинандта теж не змінили становища українців

Польським відділам вдалося пробитися з духовної семінарії через горище будинку пошти і підпалити праве крило, що виходило на вул. Сикстутську. Українці відступили в ліве крило, а до гасіння пожежі допущено міську пожежну сторожу. Вона виявилась у змові з поляками і допустила їх відділи в будинок ще до кінця пожежі. Так українці втратили пошту, хоча цей успіх нічого не дав противнику. Всі будинки по протилежній вулиці залишились в українських руках.

7 листопада 1918 року в боях прийняла участь українська артилерія. Полякам вдалося зайняти Скнилів. Українського війська там не було, а залога складалася лише з місцевої самооборони.

Мовою документів.

«Не відповідав свому завданню головний комендант старшина Коссак, що зробив цілий ряд тактичних похибок. Нездатне вжиття УССів, невдачі стрілецьких наступів на головний дверець. Всі сили скупчував тільки біля себе, в місті, зміцнював фронтові позиції УССів. Безпорядок у самому штабі і Народному Домі, множились випадки непослуху, нарушення військової дисципліни.» ( О.Кузьма Листопадові дні 1918 р. Львів, 1931).

На місце Коссака було покликано енергійного військового, колишнього капітана австрійської армії Гната Стефаніва, який виконував обов‘язки коменданта Золочівського округу. І надав найбільшу допомогу Львову свіжим поповненням. 9 листопада Стефанів прибув до Львова і приступив до виконання обов‘язків командуючого Начальної Команди Українських військ. Одночасно йому було присвоєно звання полковника УСС. В місті полковник Стефанів наказав встановити барикади між окремими опорними пунктами і зміцнив позиції українців на Замарстинові. Він направив туди штурмову сотню УСС під командуванням хорунжого Мінчанка. Посилено також залоги казарм Яблоновського і Персенківки. Між Начальною Командою у командирами дільниць було встановлено телефонний зв’язок. На час командування полковника Стефанова припадає і найбільш активне використання української артилерії. Сміливим кроком стало здобуття кадетської школи.

12 листопада поляки захопили міську різню. З. Носковський рішився на протиудар. Протягом години 40 стрільців на чолі з Осипом Квасом відбив Різню з польських рук. Під час боїв на Замарстинові відзначився відділ козаків отамана полуда – єдиний підрозділ, який прибув з Великої України на допомогу Львову. Команда Долуда прибула на Підзамче потягом з Великої України у складі 50 людей з кулеметом «Максимом». Затяжні позиційні бої у Львові створювали почуття непевності не лише в новостворених частинах, але і для загартованих у боях УССів партизанська війна в місті була повним запереченням минулого польового досвіду.

13 листопада на засіданні Української Національної Ради прийнято основний закон про державно-правову самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії.

15 листопада Начальна Команда відправила в район Замарстинова експедицію. О 12 годині ранку каральна команда на чолі з отаманом Долудом обшукали багато квартир та будинків (вул. Вузька – вул. Огородницька). Було конфісковано багато зброї під час цієї бойової операції отаман Долуд був поранений. Одночасно відділ українських добровольців зайняв комплекс міської різні. Козацький загін досягнув неймовірних успіхів. Відвагу отамана Долуда ставив, як приклад воякам, полковник Г.Стефанів.

Наступ на казарму Фердинанда на вул. Городоцькій активізувався 14-15 листопада. За спогадами М.Заклинського, казарми розпочали обстрілювати вогнем з гармат та мінометів. Коридори були закидані цеглами. Тоді комендантом був П.Франко. Загинув вістун Василь Баса з під Чижикова. Старі солдати – дядьки лякалися та питали, коли їх відпустять додому. Багато українських полонених та поранених опинилась у лікарні львівської політехніки. У подвір’ї розпочали ховати померлих.

15 листопада отримала завдання захопити кадетську школу залога касарні при вул. Яблоновській і при вул. Св.Петра. Наступ через Стрийський парк та цвинтар підтримала українська артилерія. Проведено дві атаки. На жаль наступ не завершився вдало. Розпочато бойові операції на півночі. Загострювались вуличні бої. 11 листопада обняв команду Підзамча Зенон Носковський

18 листопада виходячи з гуманних міркувань полегшення становища цивільного населення, а також маючи надію дати українській збройній силі відпочинок, український уряд погодився на запропоноване поляками 48-годинне перемир’я.

20 листопада Рада державних секретарів, вислухавши звідомлення команданта полковника Г.Стефанова про військове становище. Стало відомо про те, що українське військо може тримати позицію ще два тижні. Польські умови не можна було прийняти, вони означали би капітуляцію і відмову від будови української держави в Східній Галичині. Поляки були впевнені, що допомога вже надходить.

21 листопада 1918 р. розпочався польський загальний наступ. Головний удар поляків був спрямований на Личаків де наступала група капітана поляків Борути – Спєховича. Північна група поляків під командуванням поручика Сікорського мала зайняти Підзамча й Високий Замок, замкнувши кільце на Личакові. В полі посилених боїв потрапило село Знесіння. На території якого збережено єдине неушкоджене поховання УСС у Львові. В районі міської різні (територія м’ясокомбінату), де українці тримали польський наступ відзначилась Радехівська сотня. Серед відзначених: Долуд, З.Носковський – комендант станції Підзамче.

Такими успішними результатами, як на Замарстинові, не могли похвалитись інші залоги. Для поляків велику небезпеку становили батареї гармат на Личакові. Однак, 21 листопада поляки захопили Личаків. Втрата Личакова створила катастрофічну ситуацію для українців: Львів відрізано від сходу, втрачено зв’язки з львівським передмістями. Однак, інші об‘єкти оборони: Казарми Фердинандта та Цитадель успішно відбивали атаки. Наступав критичний момент. У випадку успіху, поляки могли оточити українські війська. Польські сили під командуванням Ч. Мончинського та Сопотніцького налічували: 6686 чоловік, у тому числі 612 польських офіцерів.

Українська сторона 4678 чоловік. Отже, перевага польської сторони досягла майже 2000 чоловік. Поляки мали декілька літаків, бронепоїзди, бронеавтомобілі і відділ саперів.

Вночі на 22 листопада розпочався відступ. Українська залога казарм Фердинанда отримала наказ через Ринок та вулицю Театинську вийти до Лисиничів через гори Високий Замок. Відступ здійснювали через город церкви Святої Анни. Разом з стрільцями відступив Петро Франко. Вихід українських частин зі Львова відбувався дисципліновано і спокійно. На Жовківській вулиці тарахкотіли вози, автомобілі й гармати в напрямі Жовкви чи там Кам’янки. Для відступу українськиї військ, тримали оборону в районі вул. Бальонової (Гайдамацька) – станції Підзамче біля церкви Параскеви П’ятниці.

В той час, коли на Жовківській рогатці відступало українське військо, в єврейській дільниці розпочинався погром. Єврейську дільницю оточило щільним кордоном польське військо, єврейська міліція була роззброєна, а польська міліція не тільки не захищала мешканців, а й сама брала участь у пограбуваннях. За даними єврейських авторів, під час погрому вбито 72 особи, 433 – важко поранено. Повідомлення про львівський погром обійшло всі єврейські газети. За статистикою єврейських дослідників, серед загиблих були діти, домогосподарки, ремісники. Були підпалені та осквернені синагоги.

Історична довідка.

Дії єврейської міліції під час Листопадового Чину.

Це військове утворення сформувалось у перші дні Листопадового Чину. Міліція ставила собі за завдання не дозволяти кримінальному елементу Львова грабувати, вбивати, прикриваючись політичними гаслами. На політичному рівні її представники заявляли, що жодну сторони підтримувати не будуть, притримувались чіткої позиції протягом польсько-українських боїв листопада 1918 року. Єврейська міліція охороняла третю дільницю Львова від бандитів. Після початку боїв з ініціативної групки шкільної молоді, до бою почали зголошуватися великі групи людей. Зброю видавали всім хто прийшов. Загалом біля 2500 карабінів. Як повідомляли військові, серед них були і кримінальні злочинці. Польські офіцери знаходились надзвичайно складній ситуації: відмовитись від цієї сили означало відмовитись від боротьби за Львів. Єврейська міліція цю кримінальну стихію переборювала .У складі УГА сформовано єврейський батальйон. На чолі батальйону став Н.Шапіро, а до складу батальйону вступило 3000 осіб. Батальйон був сформований у Золочеві.

Тимчасовий закон про державну самостійність Українських земель бувшої австро-угорської монархії.

Артикул 1.

Назва.

Держава, проголошена на підставі права самовизначення народів Українською Національною Радою у Львові дня 19 жовтня 1918 року, обнимаюча весь простір бувшої австро-угорської монархії, заселений переважно українцями, має назву: західно-Українська Народня Республіка.

Артикул 2.

Границі.

Простір ЗУНР покривається з українською суцільною етнографічною областю вмежах бувшої австро-угорської монархії, то є з українською частиною бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковини, та з українськими частями бувших угорських столиць(комітатів): Спис, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча, і Марамош, як вона означена на етнографічній карті австрійської монархії Карля бар. Черніга.

Артикул 3

Державна суверенність.

Отся державна територія творить самостійну ЗУНР.

Артикул 4

Державне заступництво.

Права влади іменем ЗУНР виконує весь її нарід через своє заступництво, вибране на основі загального, рівного, безпосереднього, тайного і пропорційного права голосування бенз ріжниці пола. На цій самій основі мають бути вибрані Установчі Збори ЗУНР. До часу зібрання Установчих Зборів виконує всю владу Українська Національна Рада і Державний Секретаріят.

Артикул 5.

Герб і прапор.

Гербом ЗУНР є6 золотий лев на синім полі, обернений в свою праву сторону. Державний прапор є синьо-жовтий. Державна печать має довкола гербу напис: ЗУНР.

Схема боїв за Львів 1-20 листопада 1918 року.

Карти бойових дій у листопаді 1918 року на території Львова.

Меморіальні дошки Д. Вітовського та

М. Міхновського на готелі «Народний»

Поховання українських січових стрільців на Збоїщах, Замарстинові та Голосках та на Знесінні

Понад 170 відомих і невідомих українських стрільців, котрі загинули у боях за Львів, були поховані на двох ділянках приватних володінь міщанина Боднара, що примикали до військового австрійського цвинтаря.

На двох українських ділянках Личаківського військового цвинтаря були в основному поховані учасники боїв з листопада-грудня 1918 року, і серед них декілька цивільних осіб, а навіть один російський солдат Садиків Хаїм (мабуть, татарин). Захоронення велись там і пізніше, вже коли бої велись поза Львовом. Так, 10 березня 1919 року чисельна українська громада провела в останню путь двох українських офіцерів Романа Вінявського та Івана Демчину. Підхорунжий Вінявський, поранений під Кривчицями, помер в Гарнізонному шпиталі на вулиці Личаківській. Другий, Іван Демчина, випускник гімназії, родом з Камінки Лісової, пораненим потрапив у полон. Помер 7 березня 1919 року в Гарнізонному шпиталі.

Ще в грудні 1918 року у Львові з ініціативи малого гуртка громадян засновано гуманітарну організацію “Український Горожанський Комітет”. Члени УГК збирали поміж львівською громадою продукти харчування, ліки, білизну і передавали все це в табори та шпиталі .

Поховання УСС на Збоїщах.

19 березня 1919 року польським військовим судом на кару смерті через повішення були засуджені “Юліан Саламонович, народжений 17 березня 1898 року у Винниках, мешканець Львова, греко-католик, син Томи і Анни, стану вільного, помічник теслі, без маєтку, некараний, і Михайло Фолис, народжений 21 серпня 1892 року в Скнилові, греко-католик, вільного стану, син Йосифа і Анни, господар, закінчив агрономічні курси, власник реальності, некараний”. Внаслідок “помилування” кара смерті через повішення була замінена їм розстрілом. Страту виконано на Цитаделі в присутності о.Євгена Дудикевича, пароха церкви свв. Петра і Павла. Розстріляних поховали у спільній могилі на 38 полі Янівського цвинтаря, де невдовзі було встановлено дубовий хрест і насипано невеликий курган. На тому ж полі був похований розстріляний 27 червня 1919 p. четар Українських Січових Стрільців Роман Шевчук.

А тим часом новий ворог – плямистий тиф – все частіше давав про себе знати. Особливо невтішним був стан по всіх політичних арештах, тюрмах і таборах. 28 грудня в епідемічному шпиталі на Клепарові помер від тифу полковник української армії Лев Ган. Поховали його, як і всі інші жертви епідемії, на Янівському цвинтарі у Львові. Всього на Янівськиму цвинтарі було захоронено близько 1000 українських воїнів, котрі загинули в боях та померли від епідемій.

Громадяни с. Винники, що біля Львова, дістали дозвіл на ексгумацію тлінних останків 16 невідомих українських стрільців. Їх перезахоронення, як і останків поручника Івана Воробця, було призначено на 23 квітня 1921 року на місцевому цвинтарі.

Невдовзі патріотична винниківська громада спорудила величний пам'ятник полеглим (проектував Лев Лепкий, виконував Василь Сидурко.

У 1918 році розміщений на т. зв. “Голдах” Клепарівський цвинтар у Львові збільшився на 7 могил невідомих українських стрільців. Десь на початку 90-х років на зруйнованому Клепарівському цвинтарі було насипано символічну могилу-курган, як пам'ять про загиблих героїв.

Майже не пошкодженим зберігся до наших днів пам'ятник на братській могилі Українських Січових Стрільців на кладовищі Старого Знесіння у Львові. У 1993 p. невідомі викрали частину набою, вмурованого в цей пам'ятник. Могили українських воїнів були теж на Кульпаркові, в Брюховичах, Голоску Великому, Кривчицях, Скнилові, Сихові, Козельниках, Збоїськах та інших місцевостях. Є відомості, що у Збоїськах навесні 1922 p. заходами місцевих громадян збирались кошти на побудову пам'ятника полеглим.

31 травня 1921p. у Львові відбулася нарада представників українських товариств у справі заснування комітету по охороні військових могил. Одними з перших акцій новозаснованого Комітету були роботи на військових похованнях Янівського і Личаківського цвинтарів. На сучасному 38-му і сусідніх полях Янівського цвинтаря, де переважно лежать українські воїни, що померли в польській неволі 1919-20 pp., очищено могили з бур'яну і встановлено нові дерев'яні хрести на могилах, де їх не було. На Личаківському військовому цвинтарі, де були поховані учасники боїв з листопада-грудня 1918 року, дуже занедбані могили впорядковано і оправлено наново, встановлено нові хрести і таблички з написами. 2 липня 1938 року відбулась чи не найбільша жалобна маніфестація українців у міжвоєнному двадцятилітті під час похоронів Мирона Тарнавського.. У 1941 році, під час німецької окупації біля могили Мирона Тарнавського появилась ще одна могила. Помер Кость Левицький (1859 – 12.11.1941) – видатний політичний і громадський діяч, адвокат і публіцист.

Яновський військовий цвинтар зазнав значних руйнувань під час польсько-німецької війни 1939 року. Кілька десятків могил зі сторони Брюховичів були знищені вибухом бомби, від них не залишилось ані сліду. Натомість могили українських воїнів па Личаківському цвинтарі перебули щасливо і польсько-німецьку і німецько-більшовицьку війни. Робітники, викопуючи у 1988 році рів для водогону з вул. Суворова (тепер Сахарова) до вул. Бойківської, витягли на поверхню 7 надгробних хрестів зі стрілецьких могил. Про те, звідки взялися там ці хрести місцеві старожили розповідали: у 1948 році приїжджали сюди військові, привозили хрести і вимощували ними дорогу. Згодом хрести потонули в ґрунті, і їх залили асфальтом. Лежали вони там сотнями... На одному з подвір'їв по вул. Куликівській з уламків хрестів була викладена стежка. Знайдені стрілецькі хрести незабаром були викрадені невідомими і майже через рік знайдені на військовому складі. Не розкриваючи нікому, крім довірених осіб, таємниці про місцезнаходження хрестів, члени “Меморіалу” В.Гордієнко та Д.Футорський разом з фотографом здійснили раптове вилучення хрестів і передали їх на збереження директору історичного музею Б. Чайковському. Шість хрестів “Меморіалу” вдалось врятувати. На одному з них був напис “Андрій Сова” – хрест походив з Яновського військового цвинтаря. На початку лютого 1990 p. на тому ж місці знову проводились розкопки. На поверхню було витягнено десятки уламків хрестів з колишніх львівських військових цвинтарів – Яновського і Личаківського. Про цю подію був знятий документальний фільм і показаний по телебаченню. Віднайдені хрести були передані на збереження в Інститут суспільних наук АН УРСР (тепер Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України).

Лише 12-ою сесією Львівської міської Ради від 8 травня 1992 року було прийнято ухвалу “Про відновлення військових поховань Українських Січових Стрільців та воїнів УГА на полі №38 Яновського цвинтаря у м. Львові”. Відповідно до ухвали та розпорядження міської адміністрації № 117 від 2 лютого 1994 p. на 38-му полі Яновського цвинтаря проводились роботи по відновленню (будівництву) військового Меморіалу Українських Січових Стрільців та воїнів Української Галицької Армії. Замовник всіх робіт – департамент міського інженерного господарства. Проектно-кошторисна документація виготовлена інститутом “Укрзахідпроектреставрація Що стосується українських стрілецьких військових поховань на Личаківському цвинтарі то розпочато відновлювані роботи та спорудження меморіалу УГА. Перенесено поховання Д.Вітовського та його ад‘ютанта Чучмана до Львова, а також прах президента ЗУНР Є. Петрушевича.

Джерело: Галицька Брама. – 1998. – №5-6. – С. 3-6.

Меморіальна дошка на фасаді Народної гостинниці,тепер споруда Управління Львівської митниці.

Характеристика історичних джерел та літератури комбінованого туристичного маршруту «Слідами листопадових боїв у Львові»

Більшість історико-мемуарних видань доби 1914-1920 рр. побачили світ у Західній Україні та США, Канаді у міжвоєнний період. Значну вартість являють роботи голови уряду ЗУНР К.Левицького "Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914-1920" (Ч. 1-3; Львів, 1929-1930) та "Великий зрив" (Львів, 1931), в яких досліджуються проблеми національного відродження наприкінці XIX - початку ХХ ст., діяльність громадсько-політичних організацій. У книгах міністра ЗУНР М.Лозинського "Галичина в рр. 1918-1920" (Відень, 1922), "Листопадова революція" (Львів, 1929), а також у працях Л.Цегельського, А.Чайківського, С.Томашівського, К.Трильовського показано військове будівництво молодої ЗУНР.Чільне місце серед них належить таким грунтовним працям, як О.Думіна "Історія Легіону Українських Січових Стрільців 1914-1918" (Львів, 1936), "Українські Січові Стрільці. 1914-1920" (Львів, 1935), колективу авторів під головуванням Б.Гнатевича, М.Угрина-Безгрішного "Нарис історії УСС" (Львів-Київ, 1923), І.Крип'якевича і Б.Гнатевича "Історія українського війська" (Львів, 1936), "Українсько-польська війна" (Прага, 1929) колишнього командувача Галицької армії генерала М.Омеляновича-Павленка, А.Крезуба (О.Думіна) "Нарис українсько-польської війни 1918-1919" (Львів, 1933), О.Кузьми "Листопадові дні 1918 р." (Львів, 1931), А.Кравса "За українську справу" (Львів, 1937) О.Степанівни "Напередодні великих подій" (Львів, 1931), З.Стефаніва "Українські збройні сили в 1917-1921 рр." (Львів, 1938) та "Коротка історія українського війська" (Львів, 1937), Є.Бородієвича "В чотирикутнику смерті" (Львів, 1921), С.Божика "З останніх днів УГА" (Львів, 1923), М.Заклинського "Дмитро Вітовський" (Львів, 1936), О.Левицького "Галицька армія на Великій Україні" (Відень, 1921). Багатий матеріал про життєдіяльність окремих корпусів, бригад і куренів містить періодика видавництва "Червона Калина", насамперед місячник "Літопис Червоної Калини" (Львів, 1929-1939) та річник "Історичний календар-альманах Червоної Калини" (Львів, 1922-1939). Книга С.Ріпецького "Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин" (Нью-Йорк, 1956), аналізує генезу і значення довоєнних січових організацій. Тоді ж вийшли змістовні спогади колишніх старшин УГА В.Галана "Батерея смерті" (Джерсі Сіті, 1968), Н.Гірняка "Організація і духовий зріст Українських Січових Стрільців” (Філадельфія, 1955), М.Островерхи "Блискавки і Темряви" (Нью-Йорк, 1966), дослідження С.Ярославина "Визвольна боротьба на Західноукраїнських землях у 1918-23 рр." (Філадельфія, 1956).Українську історіографію доби визвольних змагань суттєво поповнило фундаментальне п'ятитомне видання "Українська Галицька Армія: у 40-річчя її участи у визвольних змаганнях.. Серед авторів видання - голова уряду ЗУНР К.Левицький, міністр Л.Цегельський, командир корпусу генерал А.Кравс, командир бригади отаман І.Цьокан, старшини Ю.Буцманюк, С.Кульчицький, О.Левицький, А.Микитюк, П.Федорів, відомі історики І.Борщак, Л.Шанковський, які своїми теоретичними статтями, спогадами сприяли розкриттю проблеми. Цінними для дослідників стали книги: П.Мірчука "Перший листопад" (Торонто, 1958), Л.Шанковського "Українська Галицька Армія" (Вінніпег, 1974), С.Волинця "Передвісники і творці Листопадового зриву: Західноукраїнські громадські і політичні діячі" (Вінніпег, 1965). Насамперед слід відзначити фундаментальну "Енциклопедію Українознавства" Значним проривом стали праці О.Карпенка "До питання про характер революційного руху в Східній Галичині у 1918 р." (З історії західноукраїнських земель. - Київ, 1957). У 1990-х роках появилися книги М.Литвина і К.Науменка "Історія галицького стрілецтва" (Львів, 1990), "Українські Січові Стрільці" (Київ, 1992), "Історія ЗУНР" (Львів, 1995), В.Гордієнка "Українські Січові Стрільці" і "Українська Галицька Армія" (Львів, 1991), Б.Якимовича "Генерал Мирон Тарнавський" (Львів, 1994) і "Збройні сили України. Нарис історії" (Львів, 1996), О.Красівського "За Українську державу і Церкву" (Львів, 1995), Я.Тинченка "Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття. 1917-1921 роки" (Київ, 1995), Б.Тищика і О.Вівчаренка "Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923" (Коломия, 1993), Шишки О. "Слідами листопадових боїв" (Львів, 1993), М.Кугутяка "Галичина:сторінки історії" (Івано-Франківськ, 1993). Нарешті останнім часом видано узагальнюючі монографії С.Макарчука "Українська республіка галичан" (Львів, 1997), В.Вериги "Визвольні змагання в Україні. 1913-1923" у 2-х томах (Львів, 1998), Я.Грицака "Нарис історії України" (Київ, 1996), М.Литвина "Українсько-польська війна 1918-1919 рр." (Львів, 1998), низку наукових розвідок Я.Дашкевича, Л.Дещинського, Б.Гудя, В.Голубка, навчальний посібник під керівництвом Ю.Зайцева "Історія України" (Львів, 1996), дисертаційні роботи М.Лазаровича, О.Каляєва, М.Павленко. Ці праці відтворюють об'єктивний літопис з історії галицького стрілецтва визвольних змагань як з політичного, так і військового аспектів. Проблеми військового будівництва ЗУНР, становлення Галицької армії, створення системи військового вишколу і патріотичного виховання особового складу, окремі аспекти організації і діяльності урядів УНР і ЗУНР проаналізовано у працях М.Литвина "Українсько-польська війна 1918-1919 рр." (Львів, 1998), О.Рубльова і О.Реєнта "Українські визвольні змагання

1917-1921 рр." (Київ, 1999), В.Гордієнка "Українська Галицька армія" (Львів, 1991), В.Голубка "Армія Української Народної Республіки 1917-1918" (Львів, 1997), Б.Якимовича "Збройні Сили України: Нарис історії" (Львів, 1996), М.Кравчука "Правові основи будівництва Національних Збройних Сил України в 1914-1993 рр." (Івано-Франківськ, 1997), В.Сідака “Національні спецслужби в період Української революції 1917-1921 рр.” (Київ, 1998), Г.Темка "Виховна робота в Збройних Силах України: історія і сучасність" (Київ, 1998), Л.Дещинського і В.Голубка "З історії створення збройних сил Української Народної Республіки" (Розбудова держави. 1996. Ч.6).Напрямки, форми і методи їх виховної роботи почерпнуто з монографії Б.Трофим'юка "Фізичне виховання і спортивний рух у Західній Україні (з початку 30-х років XIX ст. до 1939 р." (Київ, 1997). Цікавою є робота відомого львівського дослідника-краєзнавця подій листопада 1918 року у Львові Олександра Шишки, автора монографії «Слідами листопадових боїв»

Відомості про учасників Листопадового Чину та авторів спогадів.

Баран Степан (1879-1953) адвокат, визначний громадський і політичний діяч, член керівництва Української Національно-демократичної партії, публіцист, у 1918-1919 рр. член Національної Ради ЗУНР і секретар земельних справ у першому уряді ЗУНР на чолі з К. Левицьким.

Вітовський Дмитро (1887-1919), сотник, полковник, Державний секретар військових справ ЗУНР. Вступив до легіону УСС у 1914 році. Ідеолог політичної думки УСС. Засновник стрілецького пресового фонду. Перший командир Листопадового Чину у Львові. У листопаді 1918 року призначений державним секретарем військових справ ЗУНР. Загинув а авіакатастрофі 4 серпня 1919 року. Перепохований на Личаківському кладовищі.

Голубець Микола (1892 – 1942), мистецтвознавець, автор першого нарису про Листопадовий Чин у Львові, письменник, журналіст. В УСС та УГА займав старшинські посади.

Кренджаловський Дмитро (1891-1946), книговидавець у Львові. У 1918 році в УГА, під час Листопадових боїв організатор автомобільних підрозділів.

Кузьма Олекса (1875-1941), журналіст, сотник УГА. В 1918 р. член прес-служби УСС і УГА, автор найбільш повної монографії про Листопадовий Чин львів‘ян «Листопадові дні 1918 року» (1931).

Купчинський Роман (1894- ), письменник, журналіст, автор численних публікацій з історії І Світової війни, автор стрілецьких пісень. Оборонець казарм Франца Фердинанда у Львові листопада 1918 року.

Левицький Кость (1859-1941), адвокат, визначний громадсько-політичний діяч Галичини, публіцист. Довголітній посол до австрійського парламенту та Галицького сейму. У 1918 році – перший голова уряду ЗУНР.

Лозинський Михайло (1880-1937), юрист. Громадсько-політичний діяч Галичини. В 1919-1921 рр. в уряді ЗУНР, заступник міністра закордонних справ, член делегації на Мирній конференції у Парижі.

Мончинський Чеслав , польський військовий діяч, полковник польської армії. Під час Листопадового повстання керівник польської військової організації «Польські військові кадри». Головний комендант польського гарнізону Львова до 22 листопада 1918 року. Автор монографії у 2-х толмах «Львівські бої».

Паліїв Дмитро (1896-1944), політичний і військовий діяч, журналіст. Під час І світової вій1ни підхорунжий УСС. Був засновником Української Військової організації. У 1918 році один з організаторів Листопадовог7о повстання, чотар УГА та ад‘ютант М. Тарнавського.

Панейко Василь (1889-1956), громадсько-політичний діяч, журналіст. У 1918-21 рр. міністр закордонних справ


Сторінки: 1 2 3